Наукові напрями: архівознавство

Архівознавство – це наукова дисципліна, яка вивчає історію, теорію і практику архівної справи, її правові та економічні засади, архівний менеджмент та інформаційні системи, принцип формування і використання архівного фонду, технологію зберігання та реставрації документів. Дана дисципліна також охоплює розробку питань наукового упорядкування архівних документів: визначення їх фондової належності, принципів систематизації, описування і складання науково-довідкового апарату, що розкриває зміст і склад документальних матеріалів архівних фондів.

Виникнення архівознавства як наукової дисципліни зумовила потреба дослідження історії розвитку архівної справи, узагальнення практичного досвіду роботи державних архівів, розробки наукових методів зберігання, обліку і всебічного використання архівних документальних матеріалів.

Предметом архівознавства є становлення та розвиток архівної справи, наукові принципи роботи з документами, експертиза їх цінності, класифікація відбору для зберігання, технологія опрацювання і організація користування документами.

Об’єктом архівознавства виступають система архівних установ, документальні ресурси на паперових та інших носіях, органи управління архівами та науково-дослідні заклади. Серед об’єктів архівознавства чільне місце займають комплекси архівних документів та фонди. Об’єктом українського архівознавства є також архівна україніка, під якою розуміють документальну спадщину українського народу, що відклалася у вітчизняних і зарубіжних архівах, музеях та бібліотеках. Основна функція архівознавства полягає в розробці теорії і методики комплектування, обліку, зберігання документів та інформування про них.

Формування архівознавства як наукової дисципліни припадає на середину XIX ст. Історія українського архівознавства тісно пов’язана з традиціями університету Святого Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка), Києво-Могилянської академії та Київської археографічної комісії (1843-1921 р.), а також київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл. Біля витоків української архівістики стояли таки видатні вчені, як М. Максимович, М. Костомаров, О. Левицький, М. Іванишев, М. Владимирський-Буданов, В. Антонович та ін. Питання архівознавства висвітлювалися на сторінках фахових періодичних видань та наукових збірок, зокрема «Архівна справа» (1926-1931 р.) «Архів Радянської України» (1932-1933 р.), «Архіви України» (з 1965 р., 1947-1960 рр. – Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління МВС УРСР; 1960-1965 рр. – Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР; он-лайн версія журналу http://archives.gov.ua/Publicat/AU/), «Студії з архівної справи та документознавства» (з 1996 р., архів номерів http://undiasd.archives.gov.ua/studii/ru/index.htm) та ін. На сторінках періодики висвітлювався досвід роботи архівних установ, подавалася інформація про нові надходження, спорудження архівосховищ і архівних комплексів.

З другої половини ХХ ст. помітно розширилася тематика архівознавчих досліджень в Україні, почали з’являтися праці з історії, теорії і практики архівної справи. Потужним центром архівознавчих досліджень із підготовки істориків-архівістів, джерелознавців, археографів, фахівців у галузі спеціальних історичних дисциплін в Україні була і залишається кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Посилилась також увага до науково-дослідної роботи в центральних державних архівах, зріс науково-теоретичний рівень публікацій на сторінках фахових видань.

Наступним етапом у розвитку українського архівознавства стало відновлення державності України, демократизація архівної справи, ухвалення закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи» (1993), заснування фахових науково-дослідних інститутів, зокрема Українського науково-досліджного інституту архівної справи та документознавства (1994), на якого було покладено функцію координуючого центру архівознавчих досліджень.

Сукупність архівних документів, що відображають історію духовного і матеріального життя українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбанням української нації становлять Національний архівний фонд (НАФ), який є складовою частиною вітчизняної і світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, а також призначений для задоволення інформаційних потреб суспільства і держави. Документи НАФ є культурними цінностями, що постійно зберігаються на території України в архівних установах.

Під системою архівних установ розуміють сукупність архівів, інших установ, структурних підрозділів, що забезпечують формування НАФ, його зберігання, здійснюють науково-дослідні, інформаційно-довідкові та управлінські функції в архівній справі, незалежно від форм власності. Діяльність кожного з суб'єктів системи архівних установ регулюється законодавством, підзаконними нормативними актами, відповідними правилами та інструкціями.

Систему архівних установ України становлять:

1. центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері архівної справи і діловодства;
2. центральні державні архіви України;
3. галузеві державні архіви;
4. Державний архів в Автономній Республіці Крим;
5. місцеві державні архівні установи;
6. архівні установи органів місцевого самоврядування;
7. архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв та бібліотек;
8. архівні підрозділи державних органів, органів місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ та організацій;
9. архівні підрозділи об’єднань громадян, релігійних організацій, а також підприємств, установ та організацій, заснованих на приватній формі власності;
10. архівні установи, засновані фізичними особами та/або юридичними особами приватного права;
11. науково-дослідні установи, а також підприємства та організації у сфері архівної справи і діловодства.

Класифікація архівних документів здійснюється на рівнях НАФ архівної установи та архівного фонду. Одиницею класифікації у межах архіву є архівний фонд. Такі документальні комплекси, як архівний фонд установи, фонд особового походження, об’єднаний архівний фонд, архівна колекція, комплекс НТД, є видами архівного фонду.

Документи особового походження – документи, що утворилися впродовж життя, наукової, творчої, службової, громадської та іншої діяльності особи (сім'ї, роду), а також ті, що відклались у їхніх особистих (сімейних, родових) архівах.

Фонд особового походження – це архівний фонд окремої особи, сім'ї, роду, який утворився впродовж їх життя і діяльності. Фонди особового походження діляться на особові, сімейні та родові. Вони входять до складу НАФ та зберігають у державних і місцевих архівах.

Сімейні і родові фонди відрізняються кількістю поколінь, документи яких входять до складу окремого фонду. У фонд сім’ї входять матеріали не більше трьох поколінь (батьки, їх діти та онуки), а у фонд роду – не менше чотирьох.

Родовий фонд складається з документальних матеріалів, що утворилися в результаті життя і діяльності змінюваних по прямій лінії поколінь одного роду та представників бічних ліній, пов’язаних з основним родом загальними майновими та іншими відносинами. Важливо відзначити, що незначна кількість документів членів сім’ї або родових документів не перетворює особистий фонд в сімейний або родової; вони включаються до складу особистого фонду.

Сімейний та родовий фонди формуються у випадку, коли хтось із родичів фондоутворювача самі є видатними діячами.

Фондоутворювач – це юридична чи фізична особа, у результаті діяльності якої сформовано документаційний та відповідно архівний фонд.

Кожен фонд особового походження – це єдиний комплекс документів, який не можна розпорошувати. Визначення меж фондів особового походження пов'язане передусім зі встановленням хронологічних рамок життя і діяльності фондоутворювачів. Проте не завжди роки життя певної особи є хронологічними рамками фонду. У більшості фондів особового походження їх хронологічні рамки є ширшими. Це пов’язано з тим, що складу особового фонду, крім особистих документів фондоутворювача, можуть входити також документи близьких родичів, якщо вони мають значення для характеристики фондоутворювача або самі є історичною чи іншою цінністю. До складу особового фонду також можуть бути віднесені документи, створені після смерті фондоутворювача, наприклад некрологи, посмертні видання його праць, спогади про нього тощо.

Слід враховувати також, що на визначення меж фондів особового походження можуть впливати узагальнюючі документи, які належали фондоутворювачам, наприклад про діяльність окремих установ чи організацій. Проте слід враховувати, що повна документація з цих питань зберігається у відповідних фондах.

Література:

1. Архівістика: Термінологічний словник / Авт.-упорядн.: К. Є. Новохатський, К. Т. Селіверстова та ін. – К., 1998. – 106 с. посилання
2. Архівні установи України: Довідник. Т.1. Державні архіви / Держкомархів України. УНДІАСД; Редкол.: Г. В. Боряк (голова), І. Б. Матяш, Г. В. Папакін. – 2-е вид., доп. – К., 2005. – C. 45-67 посилання
3. Архівознавство: Підручник для студентів вищих навчальних закладів України / Авт.: Я.С. Калакура, Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна, К.І. Климова, В.П. Ляхоцький, І.Б. Матяш, К.Є. Новохатський, Г.В. Папакін, Р.Я. Пиріг, К.Т. Селіверстова, З.О. Сендик, А.К. Шурубура, М.Г. Шербак; редкол.: Я.С. Калакура (гол. рел.), В.П. Ляхоцький, Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна, І.Б. Матяш, Р.Я. Пиріг. – К., 1998. – 316 с.
4. Архівознавство: Підручник для студентів іст. факультетів вищих навчальних закладів України / За заг. ред. Я. С. Калакури, та І. Б. Матяш. – К.: Видавн.. дім "КМ Академія", 2002. – 356 с.
5. Закон України «Про національний архівний фонд і архівні установи» від 24 грудня 1993 року N 3814-XII посилання
6. Спеціальні історичні дисципліни: Довідник: Навч. посібник / Керівник авт. колективу І. Н. Войцехівська. – К.: Либідь, 2008. – 520 с. посилання
7. Центральний архів громадських об’єднань України. Інформаційне видання / Упоряд.: В.С.Лозицький, О.В.Бажан, С.І.Власенко. – К., 2011. – 11 с.+іл. посилання
8. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України: Реєстр фондів/ Упорядники: Н. Маковська (керівник), Т. Папакіна, А. Обжелян, І. Холодова. Державний комітет архівів України. ЦДАВО України. – К., 2005 [компакт-диск]. – (Архівні зібрання України. Путівники)
9. Центральний державний архів громадських об’єднань України // Архівні установи України: Довідник. Т. 1: Державні архіви / Держ. ком. архівів України, УНДІАСД; Редкол.: Г. В. Боряк (голова), І. Б. Матяш, Г. В. Папакін. – К., 2005. – С. 67-77. посилання
10. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Путівник / Державний комітет архівів України, ЦДАГО України. – К., 2001. – 495 с. посилання
11. Центральний державний історичний архів України, м. Львів: Путівник / Автори-упорядники: О. Гнєвишева, У. Єдлінська, Д. Пельц, Г. Сварник, І. Сварник, Н. Франко. Державний комітет архівів України. Центральний державний історичний архів України, м. Львів. - К., 2001. - 412 с. - (Серія "Архівні зібрання України. Путівники").
12. Центральний державний науково-технічний архів України: Путівник / Авт.-упорядн. А. О. Алєксєєнко (відповід. упорядн.), М. А. Балишев, О. Є. Дождьова, Є. В. Семенов. – Харків: Федорко., 2009. – 338 с.