Наукові напрями: генеалогія
Генеалогія історична (грец.γενεαλογία –родовід, від γενέα – рід, народження та λόγος – слово, наука) – спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження родів та окремих осіб, родинні зв'язки, історію сімей різного соціального походження. Відомості, які надає генеалогія, допомагають вивчати політичну історію, майнові, соціальні та правові стосунки, місце та роль певних родів та осіб у подіях окремих епох та країн. Данні генеалогії сприяють дослідженню демографічних процесів та соціально-психологічних аспектів людських взаємин.
Джерела, що використовує генеалогія, надзвичайно різноманітні. Це – практично всі пам’ятки, пов’язані з людською діяльністю. Традиційно їх поділяють на письмові, речові та усні. Але за змістом генеалогічного матеріалу можна виділити дві групи джерел: власне генеалогічні, тобто родовідні розписи й книги, генеалогічні древа й таблиці, та джерела для складання родоводу, до яких належить всі інші джерела, що зосереджують інформацію про людину, її життя та оточення.
Витоки генеалогії сягають стародавніх часів. Етногенетичні перекази характерні ще для первісної людини. Становлення станового суспільства сприяло розвитку практичної (утилітарної) генеалогії, покликаної обґрунтувати права окремих прошарків суспільства на владу та привілеї. Біблейські легенди, давньогрецькі та римські міфи, праці античних авторів, перекази Давнього Сходу – повні генеалогічними відомостями. Але справжнього розквіту практична генеалогія набула у середні віки, коли суспільні та політичні стосунки були тісно пов'язані з походженням, спадковими правами та шляхетністю роду. В цей період розробляються форми фіксації генеалогічного матеріалу, створюються родовідні книжки («Книга відвідувань герольдів» (перша пол. XVI ст.) – у Великій Британії, «Государів родословець» (1555), «Оксамитова книга» (1682) – у Росії), виникають державні інституції (Суд про герби Франції (1615) – у Франції; Палата родовідних справ (1682), Геральдмейстерська контора (1722), Герольдія (1763) – у Росії та ін.), покликані юридично затвердити родоводи шляхетних верств.
Теоретичний інтерес до генеалогії та її перетворення в наукову дисципліну в Західній Європі починається приблизно у XVII–XVIII ст. Цей процес пов'язаний з діяльністю таких учених, як А. Дюшeн (Duchesne), П. Ансельм (Anselme), родина Озье (Hozier) та ін. – у Франції, В. Дагдейл (Dugdale) – у Великій Британії, H. Ріттерсгаузен (Rittershausen), Ф-Я.Шпенер (Spener), Я.-В. Імгоф (Imhof), Й.-Х. Гаттерер (Gatterer), Й.-А. Вілль (Will) та ін. – у Німеччині. Наприкінці XVIII ст. в європейських країнах починається викладання генеалогії, з’являються підручники та посібники, видаються довідкові видання з генеалогії аристократичних родів (наприклад, «Готський альманах» (нім. мовою – «Gothaisches genealogisches Hofkalender» та франц. мовою – «Almanach de Gotha»). У середині XIX ст. почали з’являтися праці, присвячені й іншим соціальним прошаркам суспільства. Поступ у розвитку суспільних наук забезпечив використання суто наукових методів у генеалогічних дослідженнях. У XIX–XX ст. в більшості європейських країн були засновані генеалогічні часописи та товариства, що сприяють подальшому розвитку генеалогії. Значний внесок у розвиток генеалогії кінця XIX – першої половини ХХ ст. зробили німецький дослідник О. Лоренц (Lorenz) та австрійський – О. Форст-Баттагліа (Forst-Battaglia).
У Росії становлення наукової генеалогії датується другою половиною XVIII – першою половиною XIX ст. та репрезентується працями В.М. Татищева, Г.-Ф. Міллера, М.М. Щербатова, М.І. Новикова, М.Г. Спиридова, П.В. Хавського, М.С. Гастєва. Але розквіт російської генеалогії припадає на другу половину XIX – початок XX ст. та пов’язаний з іменами О.Б. Лобанова-Ростовського, П.В. Долгорукова, В.В. Руммеля, В.В. Голубцова, Л.М. Савйолова, П.М. Строєва та ін. Виникають генеалогічні товариства (Російське генеалогічне товариство в Санкт-Петербурзі, 1898; Історико-родовідне товариство в Москві, 1905), починається викладання Г. як наукової дисципліни (Московський археологічний інститут, 1906). Українська генеалогічна традиція сягає часів Київської Русі. За литовської та польської доби практичній генеалогії приділялася значна увага при дворах українських магнатських родів (Острозькі, Вишневецькі та ін.). Велися також генеалогічні дослідження і шляхетських родів (твори Й. Єрлича).
За часів російського царату відбувався процес перетворення козацько-старшинської еліти на дворянство Російської імперії. Російська герольдія переглядала генеалогічні матеріали українських козацько-старшинських і шляхетських родів з метою затвердження в російському дворянстві та внесення до губернських родовідних книг. Це викликало пожвавлення генеалогічних пошуків в Україні (генеалогічні записки Я. Марковича, Д. Мазаракі та ін.). Але основною проблемою цього етапу розвитку української генеалогії стало з’ясування походження козацької старшини та її старовинних шляхетських прав (Г.А. Полетика, В.Г. Полетика, А.І. Чепа та ін.).
Становлення наукової української генеалогії припадає на середину – другу половину XIX ст. Першою роботою такого ґатунку треба визнати «Историческую и статистическую записку о дворянском сословии и дворянских имуществах Черниговской губернии» (1841) історика О.М. Марковича. В дореволюційні часи генеалогічними дослідженнями в Україні займалися М.О. Максимович, М.Г. Астряб, М.П. Василенко, В.П. Горленко, Я.М. Жданович, І.М. Каманін, В.К. Лукомський, О.І. Маркович, Г.О. Милорадович, П.В. Новицький, О.В. та М.В. Стороженки, С.М. Тройницький та ін. Найбільший внесок в розвиток української генеалогії зробили О.М. Лазаревський та В.Л. Модзалевський. Друга половина XX ст. – новий етап у розвитку наукової генеалогії. У зв’язку з її здатністю роботи самостійний внесок до вирішення загальних проблем історії у найрізноманітніших аспектах, цілі дисципліни переосмислюються, змінюється дисциплінарний статус генеалогії, вона перетворюється на спеціальну дисципліну, залишаючи за собою функції не тільки допоміжної, але і утилітарної.
Пожвавленню генеалогічних досліджень сприяють національні та міжнародні об’єднання вчених. Од 1952 р. раз на два роки збираються Міжнародні конгреси генеалогів та геральдистів для обговорення питань та аналізу стану й напрямків розвитку зазначених дисциплін. З цією метою утворено Міжнародну конфедерацію генеалогів та геральдистів (1971) та Міжнародну академію генеалогії (1998). Від 1951 р. у Німеччині видається «Генеалогічний довідник дворянства» («Genealogisches Handbuch des Adels»). Практично всі національні генеалогічні утворення видають часописи, газети, бюлетені та збірники праць. На жаль, в Україні за радянських часів розвиток генеалогії був насильницькі припинений. Генеалогія використовувалась як суто допоміжна дисципліна при вивченні переважно соціальної, економічної та політичної історії Київської Русі, Великого князівства Московського та Російської держави. Ці дослідження репрезентовані іменами О.О. Зиміна, В.І. Буганова, В.Л. Яніна, В.Б. Кобріна, В.Т. Пашуто, П.П. Толочка, М.Ф. Котляра, М.Є. Бичкової та ін.
У той же час в еміграції були засновані генеалогічні видання («Рід та знамено» (1948), Бюлетень УГГТ (1963–1971) та ін.) та генеалогічні установи (Інститут родознавства (Німеччина), Українське геральдично-генеалогічне товариство (УГГТ; США), активно працювали учені – М. Оглоблин, В. Сенютович-Бережний, Р. Климкевич та ін. Генеалогією Рюриковичів, Гедиміновичів та українських шляхетських родів активно досліджували члени Геральдичного товариства у Львові (1906–1939). За роки існування незалежної України генеалогічні дослідження значно пожвавилися: створено генеалогічні товариства (Секцію генеалогії Українського геральдичного товариства (1994), Українське генеалогічне товариство (1995) та генеалогічні товариства в Запоріжжі, Миколаєві, Білій Церкві та інших містах України), сектор генеалогічних і геральдичних досліджень в Інституті історії України НАН України (2009), відбуваються генеалогічні конференції (Читання пам’яті Вадима Модзалевського; 1995, 1996, 1997), Українські генеалогічні читання; 2011, 2013, 2016), з’являються генеалогічні періодичні видання («Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства» (з 1991 р.), «Генеалогія» (з 2013 р.), «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Генеалогія та геральдика» (з 2011 р.), викладаються спецкурси у вищих навчальних закладах. Активно працювали та працюють зараз у царині української генеалогії Я. Дашкевич, Н. Яковенко, В. Собчук. Л. Войтович, О. Целуйко, В. Кривошея, І. Смуток, Є. Чернецький, В. Томазов та ін.
Література:
Lorenz O. Lehrbuch der gesammten wissenschaftlichen Genealogie. – Berlin, 1898. – 520 s.; Forst-Battaglia O. Wissenschaftliche Geneologie. – Bern, 1948. – 286 s.; Dworzaczek W. Genealogia. – Warszawa, 1959. – T. 1. – 202 s.; Durye P. La Généalogie. – Paris, 1961 – 242 p.; Аксенов А.И. Очерк истории генеалогии в России // История и генеалогии. – М., 1977. – С. 57–79; Дмитриева О.В. Генеалогия // Введение в специальные исторические дисциплины: Уч. пос. / Т.П. Гусалов, О.В. Дмитриева, И.С. Филиппов и др. – М., 1990. – С. 6–39; Генеалогия // Специальные исторические дисциплины: Уч. пос. / В.А. Замлинский, М.Ф. Дмитриенко, Т.А. Балабушевич и др. Под ред. В.А. Замлинского, М.Ф. Дмитриенко. – К., 1992. – С. 79–87; Савелов Л.М. Лекции по русской генеалогии. – М., 1994. – 278 с.; Бычкова М. «Что значит именно родные». – М., 2001. – 152 с.; Томазов В. Родовід. Науково-методичний посібник. – К., 2001; Легун Ю.В. Генеалогія селян Подільської губернії: джерела. – Вінниця, 2005. – 515 с.; Томазов В.В. Генеалогія козацько-старшинських родів: історіографія та джерела (друга половина XVII – початок XXI ст.). – К., 2006. – 282 с.; Томазов В.В. Генеалогія історична // Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / І.Н. Войцехівська (кер. авт. кол.), В.В. Томазов, М.Ф. Дмитрієнко та ін. – К., 2008. – С. 123–131; Войтович Л., Целуйко О. Генеалогія [Спеціальні історичні дисципліни. Зошит 2]. – Львів, 2008. – 118 с.
(за В. Томозовим)